Курд Ласвіц. На двох планетах

na_dvuh_planetah_3d_600x774

Курд Ласвіц

На двох планетах

(фрагмент)

Грунте прийшов до тями у кімнаті, облаштованій подібно до тієї, куди поселили Зальтнера. Кімнати були схожі, бо належали до одного і того самого комплексу гостьових кімнат, призначених для тимчасового проживання марсіан на земній станції. Зі свого місця йому також не було видно нічого, окрім віконних шибок, за якими хвилювалося море і ширми, що відігравала роль стіни і ховала іншу частину кімнати. Цю перегородку прикрашав нічний пейзаж Марсу, показуючи два місяці – улюблений світловий ефект серед марсіанських художників. Окрім цього, на передньому плані зображено дві постаті, одна з яких показує на особливо яскраву зірку, а інша розглядає у багато разів збільшене зображення тієї зірки на дошці, куди зображення проектується спеціальним пристроєм. Грунте намагався зібратися з думками. Він лежав у нагрітій кімнаті, з турботою покладений у ліжко, ще й в спальному костюмі, який точно йому не належав. Своєю ногою, яка, між іншим, більше не боліла, рухати не міг, адже вона була міцно перев’язана. Він почувався виснаженим, але цілком при свідомості. Нарікати не було на що. Порухати головою, руками, і, певною мірою, тулубом він міг. Отже, після падіння у воду його врятували. Але де він зараз і хто його рятівники? Перша думка, що він десь у тому місці, яке було зображене на ширмі, і що він справді дивиться на нічний пейзаж, промайнула дуже швидко, адже постаті не рухалися. Отже, перед ним була картина. Море ж, як він міг судити з кольору та освітлення, не могло бути нічим іншим, як полярним морем, в яке впала куля. Звідси випливало, що він на острові, а його рятівниками були мешканцями цього острова. Хто вони і чого від них очікувати? На цьому зосереджувалися усі його думки.

Він порухав руками, перевірив дихання та пульс, прислухався до шуму моря – усі явища природи залишалися незмінними – він був на Землі. Та все одно істоти, які тут жили, не могли бути людьми. Матеріал його одягу, покривала, ліжка видавався йому абсолютно невідомим. Важко робити якісь висновки з цього. Але картина! Що вона зображала? Може, за нею вдасться встановити, в чиїх він руках? Обидві постаті на картині, як можна було судити, були схожі на людей. Постать, що показувала на зірку – ідеальна жіноча особа з напрочуд великими очима; довкола її голови виблискувало дивне світло – можливо, це символічне зображення якоїсь святої? Одяг, якщо про нього взагалі можна було говорити, не дозволяв стверджувати точно, адже міг бути вільним домислом художника. Постать, котра сиділа і була повернута спиною, розглядала зображення зірки і була одягнена у щось, що нагадувало облягаючі металічні обладунки. В руці вона тримала не відомий Грунте предмет. Чи могли ці постать бути представниками мешканців полярного острова? Але ландшафт точно неземний. Отже, це було нагадування про батьківщину, звідки прибули мешканці Полюсу. Якщо це так, то обидва місяці могли належати лише Марсу. Марсіани колонізували Полюс! Ця думка уже виникала в голові у Грунте, коли він оглядав з кулі острів з дивовижними спорудами та картою Землі. Проте він відкинув її як надто фантастичну, а з такими неймовірними гіпотезами мати справу він не хотів, поки міг знайти інше розумне пояснення. Однак коли кулю під впливом тієї незрозумілої сили понесло вгору, ця думка виринула знову. І ось тепер – чудесний порятунок, дивний матеріал, картина! А що це за зірка, за якою спостерігають на картині? Він напружив свій гострий зір, щоб впізнати зображення на дощечці. Добре освітлений вузький серп, інша частина диску в темряві, темні плями та білі ковпаки на полюсах – без сумніву, це – Земля зі сторони Марсу: маленький серп у світлі сонячного проміння, інша частина легко освітлена місячним сяйвом. Заперечити думку, що він серед мешканців Марсу, ставало для Грунте майже неможливим. Але хто він для них? Гість? В’язень? Цього не знав ніхто.

Але як марсіани потрапили на Землю? Грунте не мав відповіді на це запитання. Однак якщо сприймати цей факт як доконаний, то усе решта легко знаходило логічне пояснення: дивна будова острова, зовнішній вплив на кулю, порятунок, облаштування кімнати – гіпотеза про мешканців Марсу була справді найпростішою. Ураз його трусонуло – з глибин пам’яті виринув спогад – він стиснув губи, а між його бровами утворилася глибока вертикальна зморшка. Його мозок працював на межі своїх сил. – Ель, Ель! – промовив він сам до себе. – Що ж сказав йому Ель, коли той збирався у подорож? Фрідріх Ель, друг Торма, що жив життям вільного вченого у містечку Фрідау і був духовним та фінансовим покровителем експедиції, душею Міжнародного об’єднання полярних досліджень. Він часто з ним дискутував про можливості марсіан вийти на контакт з Землею. А Ель постійно стверджував: «Якщо б вони і прибули, то їх варто було б очікувати на Південному або на Північному полюсі. У потяг сідають не тоді, коли він їде, а тоді, коли він стоїть. Хтозна, які відкриття чекають на експедицію на Полюсі. Привітайте від мене…» – потрібне слово він забув. Та й не звернув тоді на це уваги. Ніхто не міг сказати із стовідсотковою впевненістю, чи Ель жартує, чи говорить цілком серйозно. «Привітайте від мене…» – ні, не спадало нічого на думку. Але він добре пам’ятав, як одного вечора Ель дуже завівся, коли про мешканців Марсу говорили як про вигаданих істот. Він тоді різко закінчив розмову. Грунте відірвали від роздумів. За картиною з пейзажем Марсу почулися голоси. Що це за мова така? Грунте її не знав і не розумів жодного слова. За перегородкою, непомітна для Грунте, сиділа Ля. Їй було дуже незручно терпіти земне тяжіння, тому вона застигла на дивані, майже не рухаючись. Щойно повільно зайшла Зе і всілася поруч.

– Як там наш бат? – спитала вона.

– Чесно кажучи – не знаю, – мовила Ля. – Я не чула, щоб він подавав якісь звуки, а під цим тиском ти не можеш вимагати, щоб я бігала біля нього.

– Це легко вирішити! – вигукнула Зе і потяглася до важеля гравітаційного апарату.

– Але ж Гіль заборонив так робити! – відповіла Ля. – Це може їм нашкодити.

– Я так робила в себе. Якщо тяжіння вимкнути ненадовго, то це батові не шкодить. Ти вже погодувала його?

– Ні, як же я могла?

– Це вкрай важливо. Навіть Гіль так казав. Тому нам потрібна змога рухатися вільно. Ну ж бо! На нашу відповідальність. Вона виставила звичне для марсіан тяжіння.

Обидві дами підвелися і з полегшенням зітхнули. У цю саму мить Грунте якраз поворухнувся, але його рука раптово піднялася вище, ніж він очікував. Він піняв її ще раз і констатував, що усі частини його тіла і навіть його ліжко стали значно легшими. Він вирішив взяти якийсь предмет, щоб дослідити дивний феномен. Оскільки, незважаючи на перев’язану ногу, він міг з легкістю підіймати тулуб, він поглянув на поличку над його ліжком, на якій точно лежали його власні речі. Мабуть, їх знайшли в нього в кишенях. Він взяв розкладного ножа, підняв його над підлогою максимально високо і відпустив. Грунте уважно спостерігав за падінням, яке тривало одну секунду. Він оцінив висоту і вирішив для себе: сила тяжіння стала меншою, якщо бути точним – вона становить третину від звичної. Це сила тяжіння Марсу. І знову йому пригадалися слова Еля, що казав: «Опанувати силу тяжіння – запанувати Всесвітом». На шум, викликаний падінням ножа, Зе відсунула вбік перегородку і разом з Ля підійшли до Грунте. Той забув про місячний

пейзаж і застиг від несподіванки на місці, побачивши перед собою двох красивих марсіанок. Вони ще не встигли підійти, як він вже лежав у початковій позиції, втупившись із незворушним обличчям у стелю. Оскільки він не наважувався подивитися на Ля та Зе, він не бачив, з якими дружніми та сповненими співчуття поглядами вони його оглядали. Лише з інтонації їхніх голосів, коли вони перекинулися кількома словами, він зрозумів, що вони в доброму настрої. Ля поправила на ньому ковдру, а Зе нагнулася над його обличчям і подивилася йому прямо у вічі. Дамське товариство викликало в нього жах; краще б його оточили ворожі дикуни. О, він відчув ніжну руку в себе на голові – це Зе гладила його волосся. Він відштовхнув руку з неабияким роздратуванням.

– Бідолашний, – сказала Зе. – Здається, він досі збитий з пантелику. Перш за все, йому треба попити.

Вона знову поклала руку йому на чоло і сказала:

– Не бійся, ми тобі нічого не зробимо, бідолашна людино.

«Ко бат» прозвучало для Грунте останнє речення. «Ко бат» вразило його, наче блискавка, адже це було одним з тих дивних висловів Фрідріха Еля. Він так казав, співчуваючи людській обмеженості, коли його дивні погляди не знаходили їхнього розуміння. Грунте часто його запитував, якого походження ця фраза. Але Ель лиш тихо всміхався і повторював: «Ко бате, вам, бідолашним людям, цього не зрозуміти!». Тепер ці спогади виринули знову. Грунте заспокоївся. Ля тим часом принесла посудину, наповнену чудодійним нектаром марсіан. Вони пили його крізь спеціальний мундштук у формі ниткоподібної трубочки, закріпленої на посудині. Такий мундштук Ля намагалася просунути Грунте між губи. Але її зусилля виявилися марними – Грунте стиснув їх ще дужче і повернув голову вбік.

– Що за невдячні створіння, ці бати! – сказала, усміхаючись, Ля.

– Е-е… – відповіла Зе. – Зальтнер зовсім інший. Він одразу заговорив зі мною. Грунте вловив у її словах ім’я свого супутника і вперше розтиснув губи.

– Зальтнер? – запитав він, все ще не дивлячись на Зе.

– Ось бачиш, – вигукнула Зе, – він може і чути, і говорити. А тепер дивись: я буду з ним спілкуватись!

Вона легенько посунула Ля вбік і стала ближче до ліжка. Тоді з неабияким напруженням її мовного апарату вона вимовила слова, вивчені від Зальтнера: «Зальтнер німець друг пити вино, Грунте пити вино, німецький друг». Грунте здивовано глянув на німецькомовну марсіанку, поки Ля не стримувала сміху від слів, що видалися її вкрай дивними. Грунте також мало не засміявся, проте коли побачив, що обидві привабливі особи були біля нього так близько, знову витріщився на стелю, проте відповів ввічливим тоном:

– Якщо я правильно Вас зрозумів, Зальтнер теж врятований. Скажіть, будь ласка, де я?

– Пити вино, Грунте! – наполегливо повторила Зе, а Ля піднесла до його губ мундштук. Цього разу Грунте прийняв запропонований напій і одразу відчув, як він його приємно підживив і підбадьорив. Подякувавши, він звернувся до Зе ще з кількома запитаннями, але її знання мови були на тому вичерпані. Грунте розумів, що доведеться звернутися до мови жестів, але для цього він мусив прийняти рішення і подивитися на обох марсіанок. Він вказав на себе, тоді на картину і сказав, сподіваючись на розуміння: «Марс? Марс?». Зе знала це слово. Вона ствердно повторила: «Марс, Ну», а вказавши на себе з Ля: «Ля, Зе, нуме!» Нуме! Ось воно! Ось те слово, що його говорив Ель: «Привітайте від мене нуме!» Отже нуме себе називали марсіани, і Ель про це знав… Це підштовхнуло Грунте до стількох нових думок, що він начисто забув про своє оточення. А щоб його не турбували – заплющив очі, а його обличчя знову набуло незворушного вигляду. Зе хотіла його запитати, чи він голодний, але німецьке слово, яке їй декілька разів вимовляв Зальтнер, вилетіло з голови. Оскільки Грунте вперто тримав очі заплющеними, вона подалася в іншу частину кімнати, щоб приготувати поїсти. Це досить просто зробити у будь-якій кімнаті завдяки автоматизованій кухні. Ля ж присунула своє крісло поближче до ліжка і сіла біля людини. З уважністю оглядала вона речі, які знайшли в Грунте, і бавилася маленькою книжечкою, що була серед тих речей. Це був ескімоський розмовник, на обкладинці якого був зображений сам ескімос на каякові за риболовлею.

– Глянь! – кинула вона до Зе. – Тут калялєк в каяку!

Обидва ескімоські слова врізалися у вуха Грунте і пробудили його з роздумів. Невже марсіани вивчили гренландську мову? Це цілком ймовірно. Він сам вивчив найнеобхідніші фрази під час підготовки до подорожі.

– Я знаю деякі слова ескімоською мовою. Ви мене розумієте?

Зе не розуміла, що він хотів, проте Ля приділяла певний час вивченню мови єдиних людей, яких марсіани коли-небудь зустрічали.

– Я розумію трішки.

– Де мої друзі? – запитав Грунте.

– Тут лише один. Він в іншій кімнаті.

– Мені можна до нього?

– Він спить, але вас потім поселять разом.

– Як ви потрапили з Ну на Землю?

Ля не знала слів, щоб це пояснити, тому запитала у відповідь:

– Що вам тут треба?

Тепер Грунте не знав, як передати гренландською термін «Північний полюс». Він хотів глянути у книжечці, тому сказав:

– Подайте мені книжку.

– Що? – запитала Ля.

Грунте підвівся, щоб взяти книгу, яку вона тримала у руках. Але він забув про змінену силу тяжіння, і сталося так, що все його тіло метнулося до крісла, в якому сиділа Ля. Він би вивалився з ліжка, якби Ля не схопила його за руку і втримала. Від цього дотику Грунте запанікував, він хотів вирватися, але оскільки він не знав, як рухати своїми кінцівками за таких змін, ще й нога його була перев’язана, сталося так, що він мало не впав з іншого боку ліжка, якби Ля не обняла його обома руками. Вона ніжно поклала його

назад на ліжко. У цей час він бачив, як перед його очима вигравало волосся кольору чайної троянди. Він мало не втратив свідомість. Зе принесла страви.

– Чим ви тут займаєтеся? – вигукнула вона і засміялася. – Я тільки й чула, як жваво ви спілкувалися, хоч і не розуміла, що ви там говорите, а тут…

– Так, – Ля теж сміялася, – бідолашний бат виробляв такі смішні викрутаси!

– Ах, – сказала Зе, – це набуває загрозливих масштабів. Спершу він не наважується навіть глянути на тебе, а тільки-но я відвернулася, як він вже освідчується тобі у коханні гренландською!

– Це ти у всьому винна! Це ти вимкнула тяжіння! А якщо він отримав шок? Що скаже Гіль?

Грунте знову лежав непорушно. Його страшенно нервувала уся ця ситуація, а дотик прекрасної Ля взагалі лякав. До всього додалося ще й погіршення загального самопочуття через зміну сили тяжіння. Але Ля так дружньо вмовляла його мовою ескімосів поїсти, а Зе

з благальним поглядом запропонувала страви, які так добре пахнули, що він таки наважився вгамувати голод. З максимальною обережністю він підвівся і скуштував дещо зі страв, хоч і не мав уявлення, що їв. Коли він, подякувавши, відхилився назад, Зе відсунула столик зі стравами вбік, а Ля сказала:

– Вам треба поспати, Грунте! Набирайтеся сил!

Вони вийшли у другу частину кімнати, і Зе запнула за собою ширму, залишивши Грунте самого. Йому паморочилася голова від усього, що з ним трапилося; виникали все нові і нові запитання. Він вирішив знову підвестися, та раптом відчув, як сильніше просів у ліжку. Зе знову увімкнула земне тяжіння. Вікна закрили щіль- ні штори, кімнату охопила темрява. Звідкись здалеку доносилася тихенька музика, мелодійно змішуючись із шумом моря. Грунте відчайдушно намагався сконцентруватися на думках, які роїлися довкола питання, як живі істоти могли перетнути безповітряний космос. Як марсіани добралися до Землі? Його уявлення перепліталися із найсміливішими припущеннями, але перш ніж досягти чіткості, злилися із казковими малюнками сну. Грунте заснув.

mendorli

Літературний проект «Мендорлі»

__________

Книгарня №1 в Facebook

“Книгарня №1” в Instagram

Advertisements

Залишити відповідь

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s