Олдос Гакслі. Який чудесний світ новий! (фрагмент)

Утопії виявилися набагато здійсненнішими, ніж це здавалося раніше. І тепер виникає інше болюче питання: як уникнути їх остаточного  здійснення?.. Утопії здійсненні. Життя прямує до утопій. І відкривається, цілком можливо, нова епоха мрій інтеліґенції та культурного прошарку про те, як уникнути утопій, як повернутися до неутопічного, менш «досконалого» і вільнішого суспільства.

                                          МИКОЛА БЕРДЯЄВ

1

Приземкувата сіра будівля, що налічує лише тридцять чотири поверхи. Над головним входом напис: «ЛОНДОНСЬКИЙ ПРОВІДНИЙ ІНКУБАЦІЙНО-ЗУМОВЛЮВАЛЬНИЙ ЦЕНТР» і геральдичний щит із гаслом Світової держави: «СПІЛЬНІСТЬ, ІДЕНТИЧНІСТЬ, СТАБІЛЬНІСТЬ».

На першому поверсі величезна кімната вікнами на північ. Холодне, попри літо за шибками і тропічну спекоту в самій кімнаті, різке й водянисте світло пронизувало вікна, жадібно вишукуючи бодай якийсь манекен із драпіровкою або мертвотно-бліду гусячу шкіру студента, але знаходило тільки скло, нікель і понуре сяйво лабораторної порцеляни. Холоднеча реаґувала на холоднечу. Працівники мали на собі білі комбінезони й ґумові рукавиці збляклого трупного кольору. Світло було крижане, мертве, примарне. Тільки від жовтих тубусів мікроскопів могло воно набратися трохи насиченої й живої субстанції, лягаючи на ці гладенькі трубки наче масло, смужка за солодкавою смужкою, і віддаляючись поступово вглиб довжелезної низки столів із працівниками.

   – А це, – сказав, прочиняючи двері, Директор, – запліднювальна кімната.

Коли Директор інкубаційно-зумовлювального центру зайшов у кімнату, три сотні похилених над інструментами запліднювальників були занурені в майже непорушувану диханням тишу, у відсторонене й зосереджене чи то гудіння, чи то сюрчання самозаглибленої концентрації. Вслід за Директором боязко й вельми невпевнено зайшла група новоприбулих студентів, молоденьких, зелених і недосвідчених. У кожного в руках був записник, куди вони розгублено занотовували кожне слово цієї видатної особи. Прямісінько з перших уст. Це був рідкісний привілей. Директор лондонського ІЗЦ завжди намагався особисто показувати новим студентам усі різноманітні відділи.

– Щоб мати загальну ідею, – пояснював він їм. Адже їм треба було отримати бодай якусь загальну ідею, щоб виконувати свою роботу з розумінням справи – хоча для того, щоб бути добрими і щасливими членами суспільства, цього знання мало бути якомога менше. Всі ж бо розуміють, що для чеснот і щастя достатньо освоїти конкретні деталі, а узагальнення – це розумово потрібне зло. Не філософи творять основу суспільства, а майстри випилювання лобзиком або колекціонери марок.

– Завтра, – зазвичай додавав він, посміхаючись їм з дещо загрозливою люб’язністю,  – ви займетеся серйозною працею. Вам буде не до узагальнень. А тим часом…

Тим часом це був привілей. Прямісінько з перших уст у записник. Хлопці шкрябали в блокнотах як божевільні.

Високий і кістлявий, але зі стрункою поставою, Директор просувався далі кімнатою. Він мав видовжене підборіддя і великі випнуті зуби, що їх ледве приховували, коли він не розмовляв, його пухкі й вигадливо вигнуті губи. Старий, молодий? Тридцять? П’ятдесят? П’ятдесят п’ять? Важко було визначити. До того ж ні в кого й не виникало подібних запитань; цієї стабільної ери, року Фордового шістсот тридцять другого, вам би й на думку не спало таке питати.

– Почну спочатку, – виголосив Директор ІЗЦ, і  найревніші студенти занотували цей його намір у записниках: «Почати спочатку». – Ось це, – змахнув він рукою, – інкубатори. – А тоді, відчинивши ізольовані дверцята, він показав їм численні стелажі з пронумерованими пробірками.  – Тижневий запас яйцеклітин. Зберігаються, – пояснив він, – при нормальній температурі тіла, тоді як чоловічі гамети, – і він відчинив інші дверцята, – мають зберігатися при температурі 35 ґрадусів, а не 37. Реґулярна температура тіла їх вихолощує. – Перегріті барани не зачинають ягнят.

Не відходячи від інкубаторів, він коротко описав їм (тоді як  як олівці шурхотіли по сторінках, залишаючи там нерозбірливі закарлючки) сучасний процес запліднення; спочатку, звичайно, розповів про його хірургічне запровадження: – …операція, якій піддаються добровільно задля суспільного добра, не кажучи вже про додатковий бонус, який дорівнює піврічній зарплаті… – тоді змалював техніку збереження і активного розвитку вирізаного хірургічним шляхом яєчника; перейшов до розгляду оптимальної температури, солоності, в’язкості; згадав про рідину, в якій повинні зберігатися відокремлені й дозрілі яєчка; тоді, підвівши своїх підлеглих до робочих столів, показав їм на практиці, як ця рідина видобувається з пробірок; як її краплинка по краплинці розміщають на спеціально розігрітих мікропрепаратах; як усі яєчка, що містяться там, досліджують під мікроскопами в пошуках аномалій, перелічують і кладуть в пористу посудину; як це вмістилище (і він дав їм нагоду простежити за всією операцією) занурюють в теплий бульйон, у якому вільно плавають сперматозоїди, – причому їхня концентрація, зазначив він, має бути не менше сотні тисяч на кубічний сантиметр; і як за  десять хвилин цей контейнер видобувають з рідини, щоб знову дослідити його вміст; як у тому разі , якщо будь-які з яєчок залишаються незаплідненими, його занурюють ще раз і, якщо виникне потреба, то ще раз; як усі запліднені яйцеклітини знову кладуть в інкубатори, де й залишають альфи і бети аж до остаточного «пляшкування», тоді як гамми, дельти й епсилони видобувають ще раз після всього лише тридцяти шести годин для проходження так званої «процедури Бокановського».

 – Процедура Бокановського, – повторив Директор, і студенти підкреслили ці слова у своїх блокнотиках.

Одне яйце, один ембріон, одна особа – нормальний процес. Але бокановскіфоване яйце брунькується, ділиться, множиться. Від восьми до дев’яноста шести зародків, і кожен зародок перетвориться на досконало сформований ембріон, а кожен ембріон – на повнокровну дорослу особу. Дев’яносто шість людських осіб замість тільки однієї. Проґрес.

– По суті, – зробив висновок Директор ІЗЦ, – бокановскіфікація складається з серії затримок розвитку. Ми зупиняємо нормальне зростання, і, хоч як це  парадоксально, яйце у відповідь брунькується.

«У відповідь брунькується». Олівці працювали невпинно.

Він показав пальцем. На конвеєрній стрічці, що дуже повільно рухалася, стояв заповнений ущерть пробірками стелаж, який саме цієї миті зникав усередині великого металевого ящика, тоді як з другого боку ящика вигулькував інший подібний стелаж.  Уся ця машинерія легенько вуркотіла. Директор пояснив їм, що цей процес триває вісім хвилин. Більше восьми хвилин потужного рентґенівського опромінення яєчко не витримує. Деякі з них гинуть; з тих, що залишилися, найменш сприйнятливі діляться навпіл; більшість продукує чотири зародки; деякі – вісім; усіх їх повертають в інкубатори, де зародки починають розвиватися; тоді, за  два дні, їх раптово охолоджують; охолоджують і перевіряють. Два, чотири, вісім зародків також починають брунькуватися, після чого їм дають мало не смертельну дозу алкоголю; внаслідок чого вони знову розвиваються й дають паростки… брунька з бруньки, брунька з бруньки… і щойно після цього (дальші зупинки розвитку виявляються зазвичай фатальними) їх залишають у спокої. До цього часу з ориґінального яєчка постають від восьми до дев’яноста шести ембріонів… а ви погодитеся, що це просто дивовижне вдосконалення природних процесів. Ідентичні близнюки, але не жалюгідні двійнята чи трійнята, як у старі живородні часи, коли яйце могло інколи випадково розділитися, а десятки, дюжини близнят одразу.

– Дюжини, – повторив Директор, розкинувши вбік руки, немовби роздавав щедрі дари. – Дюжини.

Але один зі студентів нерозсудливо запитав, яка в цьому перевага.

– Мій любий хлопче! – рвучко обернувся до нього Директор. – Невже ти не бачиш? Невже не бачиш? – Він підняв руку вгору з урочистим виразом обличчя. – Процедура Бокановського – це один з найважливіших інструментів суспільної стабільності!

«Найважливіший інструмент суспільної стабільності».

Стандартизовані чоловіки й жінки; шаблонними партіями. Персонал цілої маленької фабрики походить з одного-єдиного бокановскіфованого яйця.

– Дев’яносто шість ідентичних близнюків обслуговують дев’яносто шість ідентичних верстатів! – Його голос аж тремтів від ентузіазму. – Ви нарешті знайшли своє місце. Вперше в історії. – Він процитував планетарне гасло: – Спільність, Ідентичність, Стабільність. – Величні слова. – Всі питання було б розв’язано , якби процес бокановскіфікації міг стати нескінченним.

Стандартні гамми, незмінні дельти, шаблонні епсилони. Мільйони ідентичних близнюків. Принцип масової продукції нарешті застосовано в біології.

– Але, на жаль, – похитав головою Директор, – ми не можемо зробити цей процес безконечним.

Дев’яносто шість – це, здається, межа; сімдесят два – хороший пересічний показник. Продукувати якомога більше партій ідентичних близнюків з одного яєчника за допомогою гамет того самого чоловіка – це був найкращий (на жаль, не ідеальний) результат, якого вони могли досягти. І навіть це було нелегко.

– Адже природний процес дозрівання двохсот яєчок триває тридцять років. А перед нами стоїть завдання стабілізувати населення невідкладно, тут і зараз. Видушувати близнят по краплині впродовж чверті сторіччя – яка з цього користь?

Очевидно, що жодної користі. Але завдяки технології Подснапу процес дозрівання було неймовірно пришвидшено. Тепер можна було впевнено казати про дозрівання протягом двох років не менше ста п’ятдесяти яєчок. Запліднюй і бокановскіфуй – інакше кажучи, помножуй на сімдесят два – і впродовж двох років отримаєш пересічно майже одинадцять тисяч братів і сестер того самого віку партіями по сто п’ятдесят ідентичних близнюків.

– А у виняткових випадках один яєчник може випродукувати понад п’ятнадцять тисяч дорослих індивідуумів.

Директор підкликав світловолосого й червонощокого молодика, котрий якраз проходив повз них.

– Містере Фостер, – гукнув він. Червонощокий молодик підійшов ближче. – Який був рекордний приплід з одного яєчника, містере Фостер?

– Шістнадцять тисяч дванадцять у цьому центрі, – без вагань відповів містер Фостер. Він це випалив блискавично, виблискуючи жвавими синіми очима і вочевидь отримуючи неабияку втіху від цитування цифр. – Шістнадцять тисяч дванадцять; партіями по сто вісімдесят дев’ять ідентичних яєчок. Але в деяких тропічних центрах, – не вмовкав він, – результати, звичайно, ще кращі. У Сінґапурі часто продукують понад шістнадцять тисяч п’ятсот, а в Момбасі вже навіть сягнули відмітки в сімнадцять тисяч. Ну, але ж вони мають над нами значні переваги. Бачили б ви, як реаґує на гіпофіз яєчник негритянки! Це просто дивовижно, якщо ви досі працювали тільки з європейським матеріалом. А все ж, – додав він, усміхнувшись (тут в очах у нього з’явився бойовий блиск, а підборіддя виклично випнулося), – усе ж таки ми спробуємо їх випередити. Я, власне, працюю тепер  над розкішним дельта-мінусовим яєчником. Йому тільки вісімнадцять місяців. Він має вже понад дванадцять тисяч сімсот дітей, або декантованих, тобто видобутих з пляшок, або ще в ембріональному стані. І це далеко не кінець. Ми їх випередимо.

– Оце мені подобається! – вигукнув Директор, поплескавши містера Фостера по плечу. – Ходіть-но з нами і поділіться з цими хлопцями вашими фаховими знаннями.

Містер Фостер скромно усміхнувся:

– Із задоволенням.

Вони рушили далі.

У пляшкувальній кімнаті панувала гармонійна метушня і впорядкована діяльність. Зі складу органів у напівпідвалі малесенькими ліфтами доставляли нагору заздалегідь відповідно  нарізані шматки свіжої свинячої очеревини. Шурх, а тоді клац! Відчинялися дверцята ліфтів; пляшкопідкладникові досить було простягти руку, взяти шматок, тоді вставити його всередину й розгладити, і перш ніж пляшка з підкладкою встигала від’їхати геть довжелезною стрічкою, шурх, клац! – і ось уже наступний шматок очеревини вистрибував з глибин, готовий опинитися всередині чергової пляшки, що вирушала вслід за попередньою, стаючи учасницею цієї повільної й нескінченної процесії.

Наступними після підкладників були вкладальники. Процесія невпинно рухалася; одне по одному яєчка переносили з пробірок у більші посудини; на підкладці з очеревини спритно робили надріз, куди кидали морулу, заливаючи її соляним розчином… і ось уже пляшка рухалася далі, де її вже чекали позначальники. Спадковість, дата запліднення, членство групи Бокановського – всі ці деталі переносили з пробірки на пляшку. Тепер уже не анонімна, а названа, ідентифікована процесія поволі просувалася далі й далі, аж до отвору в стіні, а тоді неквапом у кімнату соціального визначення.

– Вісімдесят вісім кубічних метрів картотеки, – радісно повідомив містер Фостер, коли вони туди зайшли.

– Тут міститься вся потрібна  інформація, – додав Директор.

– Щоранку оновлюється.

– І щодня узгоджується.

– На основі чого й робляться розрахунки.

– Так багато індивідуумів, різної якості, – сказав містер Фостер.

– Розподілених у великих кількостях.

– Оптимальна норма декантування в будь-яку мить .

– Непередбачені втрати відразу компенсуються.

– Одразу, – повторив містер Фостер. – Якби ви знали, скільки часу я змусив працювати понаднормово після останнього землетрусу в Японії! – Він добродушно реготнув, похитуючи головою.

– Визначальники надсилають свої розрахунки запліднювальникам.

– А ті передають їм відповідні ембріони.

– І тоді пляшки опиняються тут для їхнього детального напередвизначення.

– Після чого їх відправляють на склад ембріонів.

– Куди ми зараз і вирушимо.

І, прочинивши двері, містер Фостер повів їх сходами вниз у підвал.

Температура й далі була тропічна. Внизу їх очікував дедалі густіший присмерк. Двійко дверей і коридор з подвійним поворотом надійно ізолювали підвал від проникнення денного світла.

– Ембріони як фотоплівка, – пожартував містер Фостер, відчиняючи поштовхом другі двері. – Витримують тільки червоне світло.

І справді, задушливий морок, у якому вони опинилися, набрав темно-червоного відтінку, як це трапляється, коли заплющити очі літнього надвечір’я. Зусібіч нависали безконечні ряди й височенні яруси пляшок, які виблискували, наче рубіни, і серед цих незліченних рубінів пересувалися невиразні червоні примари чоловіків і жінок з пурпуровими очима і обличчями, що мали явні симптоми захворювання вовчаком. У повітрі розносилося легеньке гудіння і брязкіт машинерії.

– Ознайом-но їх з цифрами, містере Фостер, – звелів Директор, якому вже набридло весь час говорити.

Містера Фостера не треба було просити двічі.

Двісті двадцять метрів завдовжки, двісті завширшки, десять заввишки. Він показав угору. Немов курчата на водопої, студенти задерли голови до височенної стелі.

Три яруси стелажів: на партері, на першому балконі і на другому.

Павутиння сталевих конструкцій балконів зникало й розчинялося навсібіч у темряві. Поруч із ними трійко червоних привидів розвантажували з рухомих сходів великі обплетені бутлі.

Ескалатор з кімнати соціального визначення.

Кожного бутля треба було ставити на один із п’ятнадцяти стелажів, а кожен такий стелаж, хоч цього й годі було зауважити, містився на конвеєрі, що рухався зі швидкістю у тридцять три і три десяті сантиметра на годину. Двісті шістдесят сім днів по вісім метрів щодня. Всього дві тисячі сто тридцять шість метрів. Одне коло на підвальному партері, друге на першому балконі, півкола на другому, і на двісті шістдесят сьомий ранок денне світло в декантувальній кімнаті. Початок незалежного, так би мовити, існування.

– Проте за цей проміжок, – завершив містер Фостер, – ми таки добряче впливаємо на них. Багато чого ми робимо, дуже багато. – Він засміявся тріумфально й багатозначно.

– Оце мені справді подобається, – знову повторив Директор. – Пройдімося довкола. А ви їм усе розкажіть, містере Фостер.

Містер Фостер так і зробив.

Розповів їм про зростання ембріона на ложі з очеревини. Дав їм нагоду продеґустувати соковитий замінник крові, що служив ембріонові поживою. Пояснив, чому його треба стимулювати плацентином і тироксином. Описав екстракт жовтого тіла. Показав їм форсунки, через які екстракт автоматично впорскувася через кожні дванадцять метрів, від нульової до дві тисячі сорокової позначки. Повідомив про поступово чимраз більші  дози гіпофізу, що застосовується впродовж останніх дев’яноста шести метрів дистанції. Змалював, як на 112-му метрі у пляшці встановлюється штучна материнська циркуляція крові; ознайомив їх з резервуаром замінника крові, відцентровим насосом, що проганяв цю рідину крізь плаценту, синтетичні легені й фільтр продуктів розпаду. Згадав про малоприємну схильність ембріона до анемії та про потужні дози екстракту кабанячого шлунка і печінки лошачого зародка, якими його, через цю  ваду, потрібно стимулювати.

Продемонстрував їм простенький механізм, завдяки якому впродовж останніх двох метрів з кожних восьми всі ембріони піддавалися одночасному струшуванню для імітації руху. Натякнув на небезпеку так званої «родової травми» і перелічив запобіжні заходи, щоб мінімізувати наслідки цього загрозливого потрясіння відповідною підготовкою ембріона у пляшці. Розказав, завдяки якому тестові визначають стать десь на ділянці  двохсотого метра. З’ясував систему позначення:  літера «Т» для чоловічої статі, коло для жіночої і знак запитання, чорний на білому тлі, для тих жінок, яким судилося стати безплідними, або яловицями.

– Адже в більшості випадків, – пояснив містер Фостер, – родючість, звісно, тільки створює незручності. Один плодовитий яєчник з тисячі двохсот – цього для наших потреб цілком достатньо. Але ми хочемо мати можливість доброго вибору. Ну, і, звичайно, завжди треба мати величезний запас міцності. Тому ми даємо змогу нормально розвиватися щонайменше  тридцяти відсоткам жіночих ембріонів. Інші ж отримують дозу чоловічих статевих гормонів на кожному двадцять четвертому метрі дистанції. Внаслідок цього  вони декантуються яловими: структурно цілком нормальними (хіба що, – мусив він визнати, – з незначними тенденціями до росту бороди), але безплідними. Ґарантовано безплідними. Що зрештою переносить нас, – вів далі він, – зі сфери простого раболіпного наслідування природи в значно цікавіший світ людської винахідливості.

Він потер руки. Адже вони, звичайно, не вдовольнилися простим вирощуванням ембріонів: на це будь-яка корова здатна.

– Ми також визначаємо долю і програмуємо її. Ми декантуємо наших немовлят соціально підготовленими людськими істотами, альфами або епсилонами, майбутніми асенізаторами або майбутніми… – Він хотів було сказати «майбутніми правителями світу», але вчасно себе виправив, сказавши натомість: – …майбутніми директорами інкубаторів.

Директор ІЗЦ лише вдячно всміхнувся у відповідь на цей комплімент.

Вони минали 320-й метр 11-го стелажа. Молодий бета-мінусовий механік діловито чаклував за допомогою викрутки й гайкового ключа над насосом замінника крові найближчої до нього пляшки. Гудіння електромоторчика ставало дедалі нижчим із кожним поворотом гайки. Ще нижче, ще… Останній поворот, погляд на лічильник обертів – і все, справу зроблено. Він ступив два кроки вздовж стрічки і почав те саме робити з іншим насосом.

– Зменшення кількості обертів на хвилину, – пояснив містер Фостер. – Замінник обертається поволіше; а отже він проходить крізь легені з довшими інтервалами; відповідно ембріон отримує менше кисню. Ніщо так не допомагає втримувати ембріон нижче нормального рівня, ніж брак кисню. – І знову він потер руки.

– А навіщо втримувати ембріон нижче нормального рівня? – здивувався якийсь простодушний студентик.

– Дурню! – перервав свою довгу мовчанку Директор. – Невже ти не второпав, що ембріон епсилона мусить не тільки мати епсилонову спадковість, але й розвиватися в епсилоновому середовищі?

Студентик цього явно не второпав. Він був цілком збентежений.

– Що нижча каста, – сказав містер Фостер, – то менший рівень кисню. – Насамперед це впливає на мозок. Тоді на кістяк. Якщо давати сімдесят відсотків кисню, отримаєте карликів. Якщо менш ніж сімдесят – безоких потвор.

– Від яких жодної користі, – зробив висновок містер Фостер.

 Відповідно (його голос став рішучий і впевнений), якби їм пощастило винайти технологію скорочення періоду дозрівання, оце був би тріумф, оце було б досягнення на благо суспільства!

– Уявіть, скажімо, коня.

Вони уявили.

Цілком зрілий у шість років; слон – у десять. Тоді як чоловік навіть у тринадцять ще статево не розвинений, а цілком дозріває лише у двадцять. Звідси, звичайно, й береться той плід затриманого розвитку, людський інтелект.

– Але епсилони, – зробив цілком справедливий висновок містер Фостер, – не потребують людського інтелекту.

Не потребують і не отримують. Та хоч розум епсилона дозрівав уже в десять років, його тіло було ще не готове до праці аж до вісімнадцяти. Довгі роки зайвого й намарного визрівання. Якби фізичний розвиток можна було  пришвидшити до темпів, скажімо, коров’ячого, яка б це була величезна економія для всього суспільства!

– Величезна! – озвалися хором студенти. Їх усіх заразив ентузіазм містера Фостера.

Він зосередився на технічних деталях; повідомив про аномальну координацію ендокринної системи в чоловіків, що так уповільнює їхній ріст; зробив припущення, що відповідальність за це несе зародкова мутація. Чи можна якось позбутися неґативного ефекту цієї мутації? Чи можна кожен окремий ембріон епсилона за допомогою відповідних технологій повернути до нормальної швидкості розвитку собачих або коров’ячих ембріонів? Проблема полягала саме в цьому. І її вже було майже розв’язано.

Скажімо, Пілкінґтонові з Момбаси вже вдалося випродукувати індивідуумів, які в чотири роки сягали статевої зрілості, а в шість з половиною були вже цілком дорослими особами. Науковий тріумф. Але жодної з цього суспільної користі. Шестирічні чоловіки й жінки були занадто нетямущі, щоб виконувати навіть працю епсилонового рівня. І це був процес без жодних нюансів або ґрадацій: або вам узагалі не вдавалося нічого змінити, або ці зміни були незворотні. Ще й далі тривали  пошуки компромісу між двадцятирічними і шестирічними дорослими особами. Поки що безуспішні. Містер Фостер зітхнув і похитав головою.

Блукаючи в цих темно-червоних сутінках, вони наблизилися до 170-го метра на 9-му стелажі. Від цього місця й далі 9-й стелаж був закритий, і пляшки продовжували решту своєї мандрівки ніби в тунелі, де вряди-годи траплялися отвори завширшки в два-три метри.

– Теплореґуляція, – пояснив містер Фостер.

Гарячі тунелі чергувалися з прохолодними. Дискомфорт від холоду посилювався інтенсивним рентґенівським випромінюванням. Коли ембріонам наставав час декантуватися, вони вже панічно жахалися холоду. Їм було визначено наперед мешкати в тропіках, працюючи там гірниками, прядильниками ацетатного шовку або сталеварами. Пізніше їхню свідомість призвичаюють схвалювати умови, в яких перебувають їхні тіла.

– Ми програмуємо їх позитивно реаґувати на спеку, – завершив містер Фостер. – А наші колеґи нагорі привчать їх полюбити її.

– І в цьому, – додав повчально Директор, – у цьому й полягає таємниця щастя і доброчесності: полюбити те, чим маєш займатися. До цього і зводиться все наше зумовлювання: примусити людей полюбити свою неуникну суспільну долю.

У проміжку між двома тунелями якась медсестра обережно штрикала довгим тоненьким шприцом драглистий вміст сусідньої пляшки. Певний час студенти та їхні ґіди мовчки спостерігали за її діями.

– Вітаю, Леніно, – звернувся до неї містер Фостер, коли вона нарешті витягла шприц і випросталася.

Дівчина здригнулася й поглянула на нього. Було відразу видно, попри уявний вовчак на її обличчі і пурпурові очі, що вона була незвично вродлива.

– Генрі! – Вона сяйнула рум’янком усмішки, виставивши напоказ низку зубів-коралів.

– Гарнюня, гарнюня, – пробурмотів Директор, двічі або тричі легенько її поплескавши, і отримав у відповідь доволі поштиву усмішку.

– І що ти їм даєш? – цього разу вже вельми діловим тоном запитав містер Фостер.

– Та як завжди, ін’єкції від тифу й сонної хвороби.

– Працівникам тропіків починають робити щеплення на 150-му метрі, – пояснив студентам містер Фостер. – Ембріони ще й досі мають зябра. Ми імунізуємо цих рибок від майбутніх людських хвороб. – Тоді він знову обернувся до Леніни: – На даху о четвертій п’ятдесят пополудні, – сказав він, – як звично.

– Гарнюня, – ще раз повторив Директор, після чого, востаннє її поплескавши, рушив далі разом з усіма.

На 10-му стелажі майбутніх працівників хімічної промисловості привчали бути терпимими до свинцю, каустичної соди, дьогтю, хлору. Перша партія з двохсот п’ятдесяти ембріональних бортмеханіків ракетопланів якраз проминала відмітку у тисячу сто метрів на 3-му стелажі. Завдяки спеціальному механізму їхні контейнери постійно оберталися.

– Для  вдосконалення їхнього відчуття рівноваги, – пояснив містер Фостер. – Робити зовнішній ремонт ракети прямо в повітрі не так просто. Ми зменшуємо циркуляцію крові, коли вони в нормальному положенні, щоб вони почувалися  напівголодними, а тоді подвоюємо потік замінника, коли вони опиняються догори ногами. Вони привчаються асоціювати з цим станом усе приємне; фактично вони насправді бувають щасливими тільки тоді, коли опиняються головою вниз.

– А тепер, – вів далі містер Фостер, – я хотів би показати вам деякі зразки дуже цікавого програмування для інтелектуалів альфа-плюс. Маємо якраз велику партію на 5-му стелажі. На першому балконі, – гукнув він двом хлопцям, що почали було спускатися в партер.

– Вони десь приблизно на 900-му метрі, – пояснив він. – Немає насправді змоги займатися будь-яким корисним інтелектуальним зумовлюванням, аж поки зародки позбудуться хвостів. Ідіть за мною.

Але Директор поглянув на годинник.

– Друга п’ятдесят, – повідомив він. – Боюся, що вже немає часу на інтелектуальні ембріони. Мусимо підніматися до ясел, перш ніж діти прокинуться після пополудневого сну.

Містер Фостер був розчарований.

– Та кинули б хоч одним оком на декантувальну кімнату, – почав благати він.

– Ну гаразд. – Директор поблажливо всміхнувся. – Тільки одним оком.

__________

Переклад Віктора Морозова.

Книга виходить в рамках проекту Вавилонська бібліотека у співпраці з Видавництвом Старого Лева.